Міністерство культури України додало до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини «Культуру побутування бувальщин про конотопську відьму» — короткі усні оповідання, пов’язані з відьомством на Конотопщині.
На основі таких оповідей історично сформувався образ конотопської відьми та система його культурно-мистецької інтерпретації.
Так, за свідченнями Григорія Квітки-Основ’яненка, саме на основі почутих ним розповідей від конотопця Панаса Месюри народилася ідея відомої повісті «Конотопська відьма» (1833 р.).
Існування бувальщин про конотопську відьму продовжилося і в ХХ столітті.
Письменник І. Кориющенко, спираючись на народну оповідачку з Конотопського району Тетяну Шешеню, у праці «Крізь призму століть. Легенди, перекази та бувальщини Сумщини» (1999 р.) зазначає, що над лісами Конотопщини «відьми витанцьовують».
Іван Лисий, уродженець села Підлипне, у статті «Легенди в історії України й Конотопщини» (1998 р.) пише про чарівницю Куклу, яка жила в часи татарських набігів на Сіверщину та мала великі земельні володіння навколо Саранівського городища. Під час спротиву загарбникам Кукла втопилася у водоймі. Ймовірно, відтоді серед місцевих мешканців склався образ відьми-захисниці конотопської землі.
Історик та носій елементу Олександр Акуліч відзначає, що під час Конотопської битви 1659 року місто вистояло саме завдяки захисту конотопської відьми. Конотоп отримав менше пошкоджень, ніж інші міста і під час Другої Світової війни та російсько-української війни, що триває зараз.
Сьогодні ця усна традиція є прикладом безперервності та трансформації народної творчості. Носії елементу, застосовуючи місцеву говірку, використовують варіативності сюжетів та розкривають побутовий аспект відьомства. У цих сюжетах відьма с доволі містичним образом: здатна перетворюватися на кішку, собаку чи колесо, доїти чужих корів, а життєву силу отримувати, потримавшись за ризи на Великдень.
Носіями елементу є мешканці конотопської громади. Представники старшого покоління зберігають не лише зміст, а й локальну говірку, форми переказів, передаючи їх через усні розповіді, участь у краєзнавчих дослідженнях та локальних культурних подіях. Це гуртує громаду навколо живої традиції, об’єднує цілі покоління.
