Сьогодні, у День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, вийшла нова стаття у блозі Міністра культури та стратегічних комунікацій України Миколи Точицького для «Укрінформу» під назвою: «Між Гітлером і Сталіним: Яку ціну заплатила Україна у Другій світовій війні».
Щороку 22 червня російська пропаганда вкотре просуває міф про «віроломний напад» нацистів на СРСР. Насправді ж у 1939–1941 роках Радянський Союз був союзником Гітлера, а пакт Молотова-Ріббентропа відкрив шлях до початку Другої світової. Україна опинилася в епіцентрі протистояння між двома тоталітарними режимами, що перетворило її територію на арену масштабної трагедії.
«З початком нацистського вторгнення, не маючи змогу евакуювати в’язнів, Сталін дав наказ їх просто знищити. 22–23 червня 1941 року НКВД розпочало масові розстріли в’язнів в тюрмах і таборах. Протягом двох тижнів було вбито близько 22 тисяч людей, яких переслідували переважно за політичні переконання», — акцентує Микола Точицький.
Окремим ударом радянської репресивної машини стала хвиля арештів і депортацій українських інтелектуалів. Зник син Івана Франка – Петро, загинули Людмила Старицька-Черняхівська, Володимир Свідзінський, Агатангел Кримський, Оксана Стешенко та інші представники української інтелігенції.
Від 22 червня 1941 року й до листопада 1944-го бойові дії на території України не припинялися. Саме на українських землях була найбільша концентрація військ, і саме тут точилися найзапекліші бої між нацистами та радянською армією. Україна втратила від 8 до 10 мільйонів людей, майже половина з яких — цивільні. На совісті нацистів — трагедія Бабиного Яру, знищення сотень сіл, але не менше українців загинуло і внаслідок дій радянського командування.
Під час форсування Дніпра «чорносвитників» — юнаків без зброї — кидали в бій, як «пособників нацизму».
«Долю цих хлопців яскраво описує у своїх спогадах Анатолій Дімаров, якого так само погнали на ворожий дзот із шматком цеглини в руках замість гранати», — зазначає Міністр.
Після завершення війни СРСР отримав статус переможця, приховавши злочини власного режиму. Сьогодні росія використовує цей міф, щоб легітимізувати нову агресію.
Микола Точицький наголошує: історія не має бути інструментом маніпуляцій — лише через чесне осмислення минулого ми можемо говорити про справжнє «Ніколи знову»: «Ми маємо переосмислювати історичні уроки минулого і відкривати на це очі світові. В цьому — запорука нашої стійкості і майбутньої перемоги».
Повний текст статті за посиланням.
