Реставрація є науковоємкою сферою. Вона потребує спеціальної освіти, підготовки та постійного удосконалення знань, а реставрація кожної пам’ятки вимагає унікальних науково обґрунтованих підходів, а відтак – і уваги держави.
Про це йшлося під час круглого столу «Державна стратегія відродження реставрації в Україні» за участю науковців, експертів та представників громадськості й влади. Захід відбувся в Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра». Результати обговорення організатори оприлюднять пізніше.
«Належна увага до реставраційної справи сьогодні – серед ключових функцій МКІП. Об’єктивно, протягом останніх років, ми фіксуємо зниження уваги до реставраційної справи в контексті зменшення державного замовлення на підготовку спеціалістів, фокусування на певних видах реставраційних робіт без єдиного системного підходу. Водночас ця сфера потребує гарно підготовлених фахівців. Ми маємо взяти кращі практики успішних суспільств, де держава, усвідомлюючи важливість цього, бере на себе відповідальність та розділяє фінансову участь під час збереження, консервації та реставрації об’єктів культурної спадщини», – сказав т. в. о. Міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв.
Серед факторів, які призводять до занепаду реставраційної сфери фахівці називають – скасування у 2011 році ліцензування у сфері реставрації, та сертифікація у цій сфері так і не була введена. Крім того, негативно вплинуло на сферу залучення процедури тендерного відбору виконавців реставраційних робіт за принципом найнижчої вартості та без врахування досвіду і кваліфікації. Наслідком є демпінгування вартості та стрімке падіння рівня професіоналізму. Але як проєктні, так виробничі роботи в реставрації мають значно більшу складність та вартість у порівнянні з іншими видами цивільного будівництва.
Нагадаємо, реставрація як наука збереження історичної спадщини з’явилась лише наприкінці ХІХ століття. Поступово удосконалювалися технології методи реставрації об’єктів. Головний принцип реставрації – це консервація об’єктів від подальшого руйнування, мінімальне втручання в першооснову пам’ятки, тому найголовніше завдання – не допустити втрати пам’ятки, а відновлюючи чи реставруючи, – не спотворити її, зберігши все для прийдешніх поколінь.
Лише після Другої світової війни виникло розуміння того, що реставраційні роботи за поставленими задачами і методикою виконання відрізняються від загально будівельних робіт. Через це в ХІХ – на початку ХХ століття та в передвоєнні часи до відновлення пам’яток часто залучались непрофесіонали. Цьому важливо запобігти зараз, коли українцям доведеться відновлювати культурну спадщину, понівечену армією країни-агресора.
